“Було відчуття, що ми можемо разом йти до омріяної України, і ми йшли до неї” - чернівецька волонтерка та освітянка про Революцію Гідності

У серпні цього року директорку чернівецького ліцею №5 і волонтерку Галину Абрамʼюк нагородили відзнакою “За оборону України”. Адже ще з 2013 року вона робить все, аби допомогти у боротьбі країни за свободу. Спочатку - на Революції Гідності, а далі - різними волонтерськими зборами та всілякими благодійними проєктами, аби допомогти захисникам. Ми поспілкувалися з пані Галиною про те, коли і з чого почався її волонтерський шлях, і чому війна з росією - це не два останніх роки, а значно довше.

Десять років тому українці провели свій перший контрнаступ – проти беззаконня, спроби позбавити нас європейського майбутнього, проти нашої неволі.

Довгий шлях боротьби, кінця якого ще не видно, почався з Майдану Незалежності. Саме там почався волонтерський шлях директорки чернівецького ліцею №5 Галини Абрамʼюк.

Майдан був преамбулою до подій у 2014 році - анексії Криму, окупації Донеччини і Луганщини. У 2013 році після того, як не була підписана угода про Асоціацію з ЄС, молодь вийшла на вулиці столиці з мирним протестом, адже нове покоління хоче жити і розвиватися тут і зараз. Коли в центрі Києва на Майдані побили молодь, для пані Галини це було абсолютно неприйнятним.

“До того моменту на хвилі Помаранчевої Революції нам здавалося, що вже наш народ не зможе піднятися, бо зневірився в тому, адже були зраджені якісь їхні надії і сподівання. Але коли побили молодь, то тоді ноги самі несли в центр,на наш такий чернівецький Майдан.Це центральна площа біля Шевченка”

Тоді Галина Абрамʼюк разом з однодумцями зрозуміла: що би не відбулося, але вона не дозволить нехтувати власною думкою, попирати права молоді, та й всіх українців загалом. Із цього і почався її особистий шлях до здійснення мрії. А мрія була одна для всіх - це Україна, європейська держава, де є верховенство праваі де ніхто не дозволить бандитам правити країною.

“Це був листопад. У нас таке місце, де ми збиралися, говорили, обговорювали події і думали, як далі буде. Я памʼятаю, ми вперше зібралися 5 грудня на подію “Матері в молитві”. Було відчуття, що ми можемо разом йти до омріяної України, і ми йшли до неї”

У Чернівцях тоді активна громадськість щовечора о 5 годині збиралася на місцевому Майдані для того, щоб наближати реалізацію тієї самої спільної мрії. Крім того, щонеділі було віче з вільним мікрофоном.

Підпишіться на наш Telegram

Водночас Майдан Київський набирав сил. І на вихідні пані Галина їздила до столиці. Для неї це була своєрідна віддушина, і навіть не виникало питання, чи треба їхати.

“Тебе на Майдан тягне як до чогось рідного. Для мене це був такий анклав України, яку би я хотіла, де люди поруч готові допомогти в будь-якій потребі”

Сильним потрясінням була перша смерть на Майдані, коли загинув Сергій Нігоян. У суботу жінка прийшла на те місце, де загинув активіст, і не могла повірити, що це сталося в столиці європейської держави.

“Але одночасно з тими шоковими емоціями я зрозуміла, що ось ця лінія неповернення пройдена. Тобто ми маємо бути готові і до того, що злочинна влада заради реалізації своїх злочинних намірів піде на все. На жаль, так і сталося”

Директорка ліцею навіть не припускалася думки, що українці могли тоді не перемогти на Майдані.

Але одночасно з Майданом у Києві був Антимайдан, який виступав за збереження тісних звʼязків з росією. Між цими двома осередками стояли величезні вантажні автомобілі.

“Ми могли спостерігати за Антимайданом знизу, з-під коліс. Бо зверху на машинах були оператори, які все знімали. Ми бачили біло-синє море однакових людей, з однаковими прапорами, однаковими пакетами партії регіонів”

Якось пані Галина змогла поспілкуватися з учасниками Антимайдану. Це була родина з Луганська. Вони також ішли з однаковими біло-синіми пакетами.

“Ми просто йшли таким потоком, люди зійшли з поїзда. Це було перед Новим роком.

Я кажу: куди ви йдете?

А вони кажуть: ну ми йдемо, нам дали пакети.

Я питаю: ну ви ідейно йдете?

А вони: та ні. От у нас не виплачують зарплату, а скоро Новий рік. Нам пообіцяли по 200 гривень.

Я кажу: добре, молодці, що ви взяли ці пакети. Якщо дали вам гроші, взяли гроші. Тому що, кажу, це те, що у нас вкрала влада - вкрала мільйони, а повертає копійки. Але, кажу, ходіть зі мною на Майдан.

Вони округлили такі очі. Я питаю: ви від мене відчуваєте якусь агресію чи небезпеку? Ні. Ходіть зі мною”

Вони зайшли на Майдан, підійшли до Чернівецького намету. А там у великих казанах готували борщ. Пані Галина запропонувала родині з Луганська поїсти, вони розговорилися. І досить довго ще після перемоги Майдану спілкувалися. Але почалася війна, і звʼязок втратився, адже для тієї сімʼї це стало небезпечно через окупацію Луганщини.

“Я тільки хочу, користуючись нагодою, сказати, пані Тамара, я вас пам'ятаю. Ми обов'язково ще зустрінемося з вами і відсвяткуємо нашу перемогу на звільненій українській землі. Дякую вам за ту проукраїнську позицію. Дякую за те, що зруйнували стереотипи. Ви для себе зруйнували стереотипи, насаджені вам, що на Майдані бандерівці, вбивці їдять дітей і все інше”

Перемога на Майдані стала лише перемогою в одній з битв, але не у війні. Далі була анексія Кримського півострова й окупації частини Донеччини і Луганщини. У тому, що за всім цим стоїть росія, не було жодних сумнівів. Відтоді директорка чернівецького ліцею №5 зрозуміла, що має допомагати тим, хто став українським військом і пішов воювати на схід.

“Я ніколи не знала, що таке волонтерство. Точніше, я знала значення цього слова, але не розуміла, яким чином я можу його приміряти на себе. Але ще під час Майдану ми вже були ті люди, які возили допомогу, одягом допомагали чи їжею. Ми вже були в певній мірі тими волонтерами. Тобто людьми, які безкорисливо роблять щось для блага.

Коли ж вже почалася війна на Сході, я пам'ятаю, ми збиралися з дівчатами, з якими ще, як кажуть, на Майдані зналися. Ми зрозуміли, що нам треба консолідуватися для того, щоби допомогти хлопцям, які стали нашою армією, бо армії, як такої, не було. 22 червня ми вперше вийшли в прямий ефір і звернулися до громадськості, що створюємо волонтерську організацію “Буковина українському війську” і долучаємося до допомоги”

Але війна на Сході України - це вже інша сторінка історії. І про неї ми розкажемо у наступному матеріалі.