“Треба дати людям зробити крок у наступний день” - як у Чернівцях колишній протитуберкульозний санаторій став домом переселенців

У Чернівцях є місце, де фактично під одним дахом живуть переселенці з різних куточків країни. Це люди різного віку, професій та соціального статусу. У всіх них різні долі та обставини. 

У перші дні повномасштабного вторгнення рф  ОКУ “Чернівецький обласний центр соціально-психологічної допомоги” почав приймати українців, які масово евакуювалися з областей, які опинилися під обстрілами та стали ареною бойових дій.

Зараз Центр вже не приймає нових переселенців, а займається облаштуванням побуту для тих, хто там вже живе. Ми побували в цьому Центрі, подивилися, як там живуть люди, поспілкувалися з переселенцями, а також з його директором Анатолієм Хоміком.

Раніше тут був дитячий санаторій

На території, де зараз знаходиться Чернівецький обласний центр соціально-психологічної допомоги, до 2020 року знаходився обласний дитячий протитуберкульозний санаторій “Садгора”. Санаторій не працював два роки, і його майно передали Центру на баланс, більшість приміщень пустували та не використовувались.

Коли почалася повномасштабна війна, Центр почав приймати переселенців. Готуватися до цього тут почали ще до 24 лютого 2022 року. Дивилися, скільки людей зможуть прийняти. Тоді Центр подавав дані, що готовий прийняти 110 осіб. Але коли почалася широкомасштабна війна, бували дні, коли доводилося приймати по 300 людей. Серед приїжджих було багато тих, хто зупинявся на пару днів, а далі прямував за кордон. Люди приїжджали і вдень, і пізно вночі, тому розселенням займалися навіть після комендантської години.

Загалом за весь період повномасштабної війни через Центр пройшло близько 3 тис. людей. Зараз там живуть близько 212 людей, які не планують нікуди більше виїжджати.

Спочатку, коли Центр тільки переїхав, в одному з корпусів не було світла, води й опалення. Але коли постало питання, як розселити людей, там почали відновлювати комунікації та ремонтувати приміщення. Зокрема поміняли проводку, підключили воду, монтують власну котельню, роблять новий ремонт у приміщеннях, які колись були шкільними класами, процедурними приміщеннями, жилими кімнатами для дітей.

Через те, що приміщення давно не використовувалися, довелося докласти зусиль, аби привести їх до ладу - облаштувати кухні, житлові кімнати, санвузли і ванни. Закуповували нову техніку та обладнання, необхідні переселенцям для комфортного життя. Це, наприклад, пральні машини, духові шафи, холодильники та інше кухонне приладдя.

Також в будівлях додали пандуси та облаштовували інші елементи доступності, бо тут живуть і люди з інвалідністю. 

Побутову техніку, постільну білизну, ліжка, матраци, бойлери, пральні машинки, столи, стільці, ремонтні роботи робилися - це все забезпечили за кошти різних громадських та благодійних організацій, як міжнародних так в місцевих.

Німецька організація ACTED допомогла замінити двері, відремонтувати кімнату соціалізації, придбати котел на твердому паливі (500 кВт).

УВКБ ООН зробили капітальні ремонти двох поверхів у одному з корпусів, також за їхні кошти зараз ремонтують кухню тощо.

МОМ придбали та встановили газовий котел (500кВт), забезпечили ремонтні роботи кухні, ліжка, білизну та багато іншого.

Поки кухні облаштовували, Центр домовився з різними організаціями, які довозили людям обіди. Вони і досі підвозяться. Загалом людей таким чином вже нагодували на 6 млн грн. Раніше підвозили їжу три рази на день, а зараз дві різні організації забезпечують сніданками й обідами, а вечерю вже люди готують самі. 

До травня 2023 року в одному з корпусів не було жодного соціального працівника. Тому побут допомагали організовувати волонтери і переселенці. Дивилися на можливості людей, які приїжджають, і призначали їх відповідальними за ту чи іншу побутову роботу. Хтось відповідав за прибирання, хтось - за дітей, хтось - за людей похилого віку, окрема людина - за реагування на сигнал повітряної тривоги. До того ж можливість робити щось корисне і виконувати якусь роботу допомагала людям звикнути до нового місця.

“Ми живемо до того часу, поки ми потрібні комусь іншому. Коли людина в скруті допомагає іншій людині, вона краще соціалізується і емоційно почуває себе краще”, - каже Анатолій Хомік.

А вже з травня зʼявився адміністратор, який слідкує за дотриманням правил проживання, санітарно-гігієнічних норм, графіками чергувань.

Зараз тут крім жилих кімнат, санвузлів і кухні є ще ігрові кімнати для дітей та приміщення, де для людей проводять всілякі активності. Тут діти граються, а коли провели вайфай - ще й навчаються дистанційно. Для дорослих та дітей проводять тренінги щодо підтримки свого психоемоційного стану, навчають розмальовувати сумки, влаштовують свята та проводять інші майстер-класи, які вчать чомусь новому і допомагають відволіктись. 

Ще переселенцям тут допомагають з пошуком роботи, винайманням адвоката, дітям допомагають знайти школу і дитсадок чи спортивну секцію.

Не зважаючи на кількість переселенців Центр продовжує виконувати свої завдання, щодо допомоги особам які опинилися у складних життєвих обставинах та проживають у Чернівецькій області.

Із Запоріжжя до Чернівців

Під час того, як Анатолій Хомік проводив нам екскурсію по будівлях, які зараз ремонтуються, та приміщеннях, де живуть переселенці, ми зайшли в одну з кімнат. Там на ліжку сиділа жінка похилого віку.

Жінка сказала, що її звуть Майя Семенівна, і вона з Запоріжжя, їй 84 роки. Вона живе у кімнаті з дочкою та ще з однією жінкою, на імʼя Олена. Каже, що про можливість знайти прихисток у Чернівцях її сімʼя дізналася через інтернет. Приїхали вони сюди у березні 2023 року. Виїхати змусили постійні обстріли, бомбардування, сирени і безпосередня близькість лінії фронту.

Спочатку вони жили в таборі, а потім перебралися в Центр соціально-психологічної допомоги. Майя Семенівна каже, що у Чернівцях їй дуже подобається, особливо природа, доброзичливі люди.

Жінка розповідає, що тут живе без телевізора, новини дізнається з газет і зі смартфона дочки. Але намагається слідкувати за тим, що відбувається в рідному Запоріжжі.

“Люди гинуть, девʼятиповерхівки зруйновані. Жити там страшно, особливо вночі. Я спочатку сама жила, а потім там до дочки переїхала, бо не можу - дуже страшно”

Як переселенці створили свою громадську організацію

За період перебування людей у Центрі тут утворилося три організації - благодійний фонд “Ми Україна єдина” (вони зараз забезпечують людей сніданками), БФ “Обʼєднані перемагати” (адають обіди, гігієну, одяг, допомагають ЗСУ тощо) і ГО “Допомога та Надія”.

Всі представники останньої організації - переселенці. Вони виграють різні грантові проєкти, один з них - підведення інтернету на території Центру, і навіть в укриттях.

Ми поспілкувалися з одним із засновників організації “Допомога та Надія” - Ренатом Шаріповим - про те, як зʼявилася організація, яка була початкова мета, і чим її учасники займаються зараз.

До повномасштабної війни Ренат Шаріпов був проєктним менеджером в IT, голова ГО Анастасія Науменко мала власний бізнес.Тобто всі співзасновники мали розуміння, як вести справи. 

Спочатку зібралася команда переселенців зі сходу, які вирішили самі собі дати раду й облаштувати свій побут. Роботи вистачало, до того ж вона допомагала “тримати голову холодною”. Згодом вирішили зареєструвати ГО.

Далі організація отримала перший грант на велику суму. Отримані кошти спрямували на встановлення систем фільтрації води, урн, на залишок облаштували бомбосховище. Далі організація почала надавати переселенцям психологічну допомогу

“Ми ніколи не вишукували якоїсь роботи, воно само приходить. Тут купа роботи, але це не бізнес. Наприклад, не було освітлення по території, не було інтернету. Потім з Червоного хреста кажуть: підете в загін ПСП (психосоціальна підтримка). Підем. Пройшли курси, отримали сертифікати і почали проводити заходи для дітей і дорослих для зниження тривожності. Збираються люди - ми спілкуємось, граємо. Вони виходять - і можуть знову дивитися у майбутнє”, - розповідає Ренат Шаріпов.

Потім в організації зʼявилися друзі з церкви, які подарували шість компʼютерів - на них діти навчаються малювати за допомогою планшетів. Ці ж друзі допомогли провести в корпуси та укриття інтернет. 

“Коли немає відправної точки, треба просто підтримувати людей і давати їм змогу зробити крок у наступний день”