"Я розумію, що крім мене мій чоловік нікому не потрібен”. Як рідні військових виходять на акції за демобілізацію

Чоловік Вікторії пішов добровольцем на війну одразу з початком повномасштабного вторгнення. Дівчина завжди пишалася цим його рішенням, але навіть і подумати не могла, що ця служба не матиме термінів закінчення.

Насправді тоді, у перші дні війни, ніхто не задумувався про те, скільки триватиме ця війна. Головним було - захистити країну. Але вже скоро два роки, як люди без перерв стримують противника, воюють, отримують поранення, втрачають друзів. І це навіть якщо не враховувати війну, яка тривала з 2014. Адже і тоді люди воювали за свою країну, але хоча б мали якісь ротації. Зараз же ні про які ротації і мови не йде.

Разом із тими, хто боронить нашу країну від ворога, в очікуванні весь цей час знаходяться і їхні рідні та близькі.

Вікторія спілкується у групі підтримки дівчат, які чекають на коханих з війни. Саме там вона дізналася про акції за демобілізацію, до яких не просто долучилася, але й стала організаторкою в своєму місті.

“По посиланню був телеграм-канал, я доєдналася і бачу, що там саме збираються, шукають різні міста. Я попитала, чи є Тернопіль. Сказали, так є. Я думаю - добре, але групи не було. І я, як завжди, все взяла в свої руки. Думаю, ніхто не створює, то потрібно створити мені”.

Організатори попросили контакти Вікторії і по організації акції в Тернополі перенаправляли вже до неї. Так, сама того не очікуючи, Віка активно влилася в акції за демобілізацію військових.

Головною вимогою рідних є демобілізація військовослужбовців після 18 місяців служби за власним бажанням.

“Тому що, це вже надоїло. Ти чоловіка не бачиш, рідних не бачиш, ти постійно живеш в стресі, у чоловіка моральний дух насправді впав. Мене це вибішує, чому мій чоловік має там бути, тобто він іншого вибору навіть не має. Справді, він там тому, що а який інший вибір? 200-тим бути. А якщо повезе - то поранять, ну, все.

І тому час мінятися. Я також хочу пожити з чоловіком, я хочу відпочити з ним. Не 10 днів, коли ти тільки починаєш якось адаптуватися, і то вже адаптація навіть не йде.

Все, йому потрібно їхати, і ти така: “ну, класно, це буде до кінця війни, а інші що”? За перемогу відповідальні всі”, - розказує Вікторія.

Вікторія вважає, що на її місці мають бути інші. Це, перш за все, сформує спільне розуміння війни, закріпиться в поколіннях. Адже так важливо - розуміти, хто насправді ворог.

Про акції

Вікторія тричі брала участь в акціях за демобілізацію військових. Так як вона організаторка, то добре пам’ятає, як проходила перша з акцій. Це було в Тернополі, і вона очікувала близько 15 людей, а прийшло - 37. Для дівчини це було приємним здивуванням. Вікторія контактувала з поліцією і СБУ, щоб акція пройшла спокійно. Вони максимально допомагали в організації.

Місцева влада, навпаки, ніяк не відреагувала на жінок. Зрозуміло, що вона нічого не вирішує, каже Вікторія, але дівчина думає, що вони могли б хоча б вислухати і підтримати морально.

Звичайно, були і ті, хто виступив проти акції. Віка розповідає, що до них підійшов навіть один військовий, який скептично запитав: “а хто тоді буде воювати”? Хоча і на це питання у дівчат, які добиваються демобілізації, є відповідь, адже зрозуміло, що усіх одразу відпустити не зможуть. Це має відбуватися поступово. Але саме розуміння того, що у твого чоловіка є терміни демобілізації, що у нього є можливість після певного часу повернутись з війни - вже це дає надію.

Чоловік Вікторії спочатку з хвилюванням поставився до активності дружини.

“Він переживав, тому що там певна відповідальність буде за те, що мітинги. Це ж заборонено. Ну, чоловік, якщо чесно, він не вірить. Якщо чесно, я також - ні. Але не хочу просто сидіти і чекати, ні.

Я виходжу через те, що я показую, що я не згідна з рішенням суспільства, з рішенням влади.

Мені не подобається те, що відбувається. Все, я хочу змін. Чи будуть ці зміни, я не знаю. Це не від мене залежить”.

Вікторія закликає й інших родичів військових долучатись до акції (та і не тільки їх), адже на її місці може опинитися будь-яка інша жінка. мобілізація триває, чоловіків забирають на війну. І було б чудово мати розуміння, що твого чоловіка, сина, батька, брата замінять через певний час. Що це все не назавжди.

Варіанти розвитку подій

Як вже зазначалося вище, Вікторія мало вірить у те, що цю пропозицію приймуть. Але продовжує брати участь в акції і розповідати про це.

“На це потрібно дивитися тверезо. Але, просто, коли в тебе навіть є шанс, є визначені терміни, що ось чоловік там протягом півроку, він повернеться, ну, то вже жити можна починати.

Або навіть просто поміняйте на тих, хто біля білоруського кордону, стоїть. Та поміняйте. Навіть таке елементарне, а не хочуть. А кому воювати?, - питають.

А мені що, чоловік, вже все, не треба? А потім суспільство мені скаже тільки одне – герої не вмирають, а воно мені не потрібно. А що суспільство зробило для того, щоб герой той жив?”

Вікторія з болем додає, - навіть подумати не могла, що сім’ї військових стануть занозами в суспільстві. Усім, хто далеко від війни, було б дуже зручно, якби вони мовчали і нічого не змінювалось. Ось тільки на їхньому місці може опинитися будь-хто.

І дуже важливо, що під час акцій говорять про добровільне звільнення. Тобто, ті, хто вирішить залишитись, будуть далі захищати Україну. Вікторія спокійно каже: “Можливо це буде і мій чоловік”. Адже на її питання про те, чи пішов би він з армії, той немає точної відповіді.

Наразі керівництво країни взагалі не відреагувало на акції дружин військовослужбовців. Підписи, які вони збирали, зараз знаходяться на розгляді, але як довго вони будуть розглядатись - незрозуміло.

Вікторія зізнається, участь в акціях за демобілізацію дає сили і їй самій:

“Я не мовчу. Я кажу, що я не вірю в це все. Але сидіти, мовчати, чекати - я не можу.

Я побачила, як суспільство відноситься. Я розумію, що крім мене мій чоловік нікому не потрібен”.